Усе є, але,  чогось не вистачає. Не вистачає впевненості у собі, не вистачає сміливості, щоб підійти і сказати людині усе. що до неї почуваєш. Чому так усе складно? Ну так, «дуже важливо що подумає про тебе суспільство» Це мозком розумієш, але коли вже зібрався усе сказати, але  тут наступає якийсь страх. який паралізує всю  сміливість і впевненість. І потім коли мить упущена, відчувається якесь бридке почуття.
 Ще не вистачає сили волі, знаєш що тобі багато що треба зробити, але ні, сідаєш вконтакт, однокласники т.п і усе, а потом коли лягаєш спати,  знову відчуваєш угризання  совісті. Але ти говориш собі,  це осатаній раз, я зі спокійною душею лягаєш спати.
А саме жахливе, що  іноді не вистачає сміливості, бути собою....